Шокує не лише політика. Це зухвалість. Політики можуть відкрито закликати до скасування прав власності, підтримувати колективне вилучення та виділяти расові групи для шкоди, водночас присягаючи підтримувати Конституцію, створену спеціально для запобігання цьому. І нічого не відбувається. Клятва не є церемоніальною. Це обіцянка захищати індивідуальні права саме від такого колективістського зловживання. Права власності — це не політика. Вони є моральною та юридичною основою. Як тільки ви оголошуєте власність «колективним благом», ви вже заявили, що окремі особи існують з дозволу держави. Це не реформа. Це відмова від відповідальності. Закликати до дискримінації та расового переслідування під час перебування на державних посадах — це не активізм. Це зізнання у своїй непридатності. Якщо присяга щось означає, це не буде предметом обговорення. Це було б дискваліфікацією. Справжній скандал у тому, що це не так. Коли чиновники можуть відкрито виступати за порушення прав без наслідків, проблема не лише в поганих політиках. Це культура, яка перестала серйозно ставитися до власних засадничих принципів.